Моделі інвестиційної політики в країнах ЦСЄ - Державна установа«інститут економіки та прогнозування нан україни»

Моделі інвестиційної політики в країнах ЦСЄ. Країни ЦСЄ, які на початку 1990-х розпочали ринкові трансформації, обрали апробований варіант експортно-орієнтованої стратегії економічного розвитку, яка передбачає концентрацію внутрішніх ресурсів на найбільш перспективних виробництвах та активне залучення ПІІ [63, 69-73]. При цьому у якості домінанти інвестиційної політики ці країни обрали модель імпортованої постіндустріалізації на основі активного інтеграційного процесу з ЄС [55, C. 22]. Закономірність саме такого вибору інвестиційної політики стала наслідком об’єктивних передумов, а саме:

(ВЫРЕЗАНО)

Вказаний висновок має виключно важливе значення для України, передусім, у плані узгодження напрямів притоку іноземних інвестицій, входження до глобальних мереж ТНК та євроінтеграційних планів з національними економічними пріоритетами, у т.ч. в інвестиційній сфері, оскільки також існує загроза реалізації подібної моделі.

Моделі інвестиційної політики в країнах СНД. Витоки і наслідки структурно-технологічної кризи в країнах СНД надзвичайно загострили проблему вибору і реалізації інвестиційної політики, враховуючи, що технологічне відставання від провідних країн Заходу сформувалось ще за часів соціалістичної системи (крім галузей ОПК), а глибокі трансформаційні кризи першої половини 1990-х цей розрив суттєво поглибили. Характерною особливістю ринкових трансформацій у країнах СНД став відхід держави від підтримки науково-технічної сфери і інновацій (зокрема, витрати на науку скоротилися у 10–15 разів), що мало наслідком руйнування в промисловості цілих відтворювальних контурів і науково-технічної сфери (крім окремих підрозділів виробництв, пов’язаних з ОПК). Багато дослідників схильні вважати цей факт стратегічною помилкою, яка у подальшому завадила формуванню інвестиційної політики в країнах СНД [55, C. 22; 77, C. 2].

(ВЫРЕЗАНО)

На сьогодні найбільш успішно з-поміж країн Балтії інвестиційна політика реалізується в Естонії, причому за рахунок експортного потенціалу галузей з найбільшим дослідницьким потенціалом (біотехнології та ІТ), в яких досягнення естонських вчених широко визнані на міжнародних ринках [77, C. 207].

В інших країнах СНД інвестиційна політика базується на експлуатації природних ресурсів і застарілої технологічної основи («зростання без розвитку»): у 2003 р. в країнах СНД лише 10% нафти видобувалось з використанням сучасних технологій, 20% продукції машинобудування вироблені з використанням сучасних технологій, а 60% виплавки сталі здійснено на основі застарілих технологій (у доменних печах) [77, C. 9].

По мірі накопичення фінансових ресурсів від паливно-сировинного експорту дедалі активніше намагаються надолужити відставання від авангарду сучасного НТР Росія і Казахстан.

За роки ринкових реформ частка високотехнологічного сектору російської промисловості (зосередженому, переважно, в галузях ОПК) у загальному обсязі промислового виробництва скоротилась удвічі (з 12% до 6%); частка видатків на НДДКР у 2001 р. становила 1,17% ВВП, тоді як у 1990 р. – 2,03% ВВП. Значна частина інноваційного потенціалу, який складала фундаментальна і прикладна наука, вища освіта, дослідно-конструкторські установи, була втрачена. Персонал, зайнятий у НДДКР, за 1992-2004 рр. скоротився з 1,53 млн осіб до 839 тис. Частка інноваційної продукції у загальному обсязі промислової продукції в 2003 р. не перевищувала 8% (при мінімальному пороговому значенні 12–15%, необхідному для стабільного розвитку інноваційної моделі) [55, C. 40; 77, C. 48, 66].

На сьогодні в Росії відсутня цілісна національна інноваційна система, однак функціонують окремі її сегменти – зокрема, Росія зберегла структуровану систему фундаментальних досліджень світового рівня, високотехнологічну промисловість, зосереджену в аерокосмічній галузі, атомній промисловості, ОПК1; досить високим залишається рівень підготовки інженерно-технічних кадрів [78-85]. Сучасна інвестиційна політика в Росії базується саме на цих «островах» високих технологій. Необхідно наголосити, що на відміну від країн ЦСЄ, Росія намагається уникати попадання в технологічну залежність від західних ТНК і здійснювати постіндустріальну модернізацію економіки на власній науково-технологічній і ресурсній базах. Для цього активно створюються державні вертикально інтегровані холдинги у «проривних» галузях, зокрема, радіоелектроніці, ракетно-космічній галузі, в авіа- та суднобудуванні, в галузі нанотехнологій [87].

Проблеми реалізації інвестиційної політики в Казахстані початково були пов’язані з особливостями економічного потенціалу країни, який характеризується мінерально-сировинною спрямованістю і домінуванням переробних галузей промисловості. Загальна ідеологія та конкретні шляхи реалізації інвестиційної політики в Казахстані були закріплені в Стратегії індустріально-інноваційного розвитку Казахстану на 2003-2015 рр., реалізація якої передбачає 3 етапи: на першому – підготовчому – етапі (2003-2005 рр.) було внесено зміни до чинного законодавства та розроблено нові закони, створено державні інститути, що забезпечують участь держави в інвестиційних та інноваційних проектах, визначено пріоритетні проекти, які мали реалізовуватись за участю держави. На другому етапі (2006-2010 рр.) планується завершити формування науково-інноваційної інфраструктури. Фінансові ресурси приватного сектора, іноземних інвесторів, державного бюджету та фінансових установ держави повинні комплексно вирішувати проблеми розвитку інфраструктури, реконструкції діючих виробництв та створення нових. На третьому етапі (2011-2015 рр.) планується освоєння введених потужностей і розвиток Ланцюга доданої вартості у нових сферах та ринках за рахунок забезпечення випереджаючих темпів росту обсягів виробництва експорту товарів та послуг порівняно з темпами видобування нафти і газу. Заплановано поетапне підвищення до 2010 р. фінансування науки до рівня 2% ВВП, а в 2015 р. – до 2,5–3% ВВП [77, C. 130–131, 134].

Реалізація першого етапу Стратегії відбулась у цілому успішно – була онов-лена і удосконалена законодавча база, сформована інфраструктура, пом’якшено податковий клімат, що дозволяє стверджувати про наявність базових передумов для переходу від інерційної до інноваційної моделі розвитку. Про рівень ефек-тивності здійснених заходів свідчить хоча б той факт, що за індексом конку-рентоспроможності Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) 2005 р. Казахстан посів 61 сходинку (найвищий показник серед країн СНД). За оцінками експертів, у числі основних проблем реалізації Стратегії на першому етапі – низький рівень координації інститутів розвитку слабо розвинена інфраструктура (географічно Казахстан є замкненою країною і національні виробники відірвані від основних ринків збуту, що суттєво здорожчує транспортування), локальний характер інноваційної активності, слабкість механізмів взаємодії держави, інститутів розвитку, суб’єктів бізнесу та інноваційної інфраструктури [77, C. 138–140].

Проблема реалізації інвестиційної політики у Білорусі, яка за часів СРСР мала третій (після Росії та України) промисловий та науково-інноваційний потенціал, ускладнювалась різким зростанням сировинних галузей та ПЕК у загальному обсязі промислового виробництва (з 4,2% у 1991 р. частка ПЕК зросла до 18,9% у 2004 р.) та зменшенням частки машинобудування та металообробки. Наукоємність ВВП у 2003 р. становила 0,73%, тоді як ще у 1995 р. – 0,93%. Частка високотехнологічних укладів впала з 27% у 1990 р. до 10% у 2003 р., зараз частка високотехнологічної продукції у білоруському експорті становить лише 4%, рівень зносу основних фондів у промисловості перевищив 80% [77, C. 104–105].

З метою оновлення та модернізації виробничої бази, її технічного переоснащення на основі пріоритетності наукомістких енергозберігаючих галузей та виробництв та підвищення конкурентоспроможності національної економіки у Білорусі в 1998-2001 рр. було прийнято низку програмних документів по реалізації інвестиційної політики, пріоритетами яких закріплені: інформатизація і виробництво програмного забезпечення; нанотехнології і наноматеріали, модернізація енергетики, біотехнології і генетика, наука і сфера послуг (охорона здоров’я, туризм, транспорт, освіта та ін.) [88].

Важливий акцент при реалізації інвестиційної політики в Білорусі відводиться співробітництву з Росією, оскільки між підприємствами цих країн існують тісні коопераційні зв’язки, а білоруська машинобудівна галузь, яка сформувалась ще за радянських часів, початково виступала як ланка єдиного технологічного ланцюга. За окремими оцінками, за рахунок білорусько-російської промислової і наукової кооперації в Білорусі виробляється понад 60% високотехнологічної продукції. Низка прогресивних видів обладнання і нових технологій розроблена в рамках комплексу програм «Победа», «Победа-2000», «Победа-2», підпрограм «Лазерные технологии ХХІ века», «Наукоемкие компоненты общемашиностроительного применения», «Космос-СГ» [77, С. 123, 126]. Вказані програми, незважаючи на окремі проблеми в їх реалізації, дозволяють динамічно і ефективно реалізовувати взаємоінтеграційне співробітництво з Росією.

Характерною рисою моделі інвестиційної політики, яка реалізується в Білорусі з середини 1990-х років, є активна регулююча роль держави, причому як безпосередня (у формі бюджетних інвестицій), так і непряма (у формі стимулюючих заходів), що зумовлене домінуванням державної власності – державні підприємства виробляють понад 70% ВВП, майже 80% основних виробничих фондів перебуває у державній власності. На сьогодні в Білорусі один з найвищих серед країн СНД показників питомої ваги бюджетних коштів в інвестиціях в основний капітал (близько 20%), причому за рахунок бюджетних коштів здебільшого фінансуються інвестиції соціальної сфери, тоді як активізація інвестиційної діяльності у виробничій сфері стимулюється непрямими методами. Білорусь у рамках програм модернізації економіки досить активно залучає іноземний капітал – на долю підприємств з ПІІ припадає біля 9% промислового виробництва, три чверті загального обсягу іноземних інвестицій зосереджені в промисловості (в основному, в харчовій, машинобудівній, деревообробній, медичній, легкій та хімічній) [77, С. 114]. В окремих галузях (зокрема, нафтопереробній) вагома частка робіт по реконструкції і модернізації профінансована коштом російських інвесторів.


1.2.2. Оптимальний тип інвестиційної політики для України.

Коректність основних цілей і принципів інвестиційної політики визначається, насамперед, адекватним розумінням специфіки поточного етапу економічного розвитку. Для української економіки задача формування і практичної реалізації інвестиційної політики має свої особливості і складності з огляду на наступні обставини.

З-поміж країн СНД Україна володіла чи не найоптимальнішими передумовами для реалізації інвестиційної політики на основі інноваційної моделі розвитку - на момент розпаду СРСР в Україні був зосереджений багато в чому унікальний науково-технічний і кадровий потенціал, потужний промисловий комплекс - близько 60% науково-промислового потенціалу СРСР в галузях середнього та загального машинобудування, вітчизняні науково-технічні школи займали провідні позиції в ряді передових галузей (зокрема, інформатики, електрозварювання, фізики низьких температур та ін.). У той же час перед економікою України, як і загальносоюзною, стояла низка системних проблем: висока енерго- і матеріалоємність виробництва; низький рівень автоматизації та інформатизації виробничих процесів; низька продуктивність праці через недостатні темпи впровадження результатів науково-технічного прогресу у виробництво; відносно низька питома вага продукції, орієнтованої на кінцевого споживача, її низька якість та вузький асортимент; обмеженість участі в міжнародному поділі праці (особливо у високотехнологічних галузях); недостатні темпи розбудови постіндустріальної інфраструктури [89].

(ВЫРЕЗАНО)

 

У результаті сформованої експортоорієнтованої моделі у світовому поділі праці Україна закріплюється як сировинний та ресурсний придаток, зростаючий ринок збуту продукції іноземного походження. При цьому вітчизняна економіка втрачає продуктивні робочі місця, новостворену додану вартість, на території України розміщуються ресурсо-, енерго- та екологоємні виробництва. Інвести-ційна активність в провідних секторах надто залежить від коливань зовнішньоекономічної кон’юнктури, сприятливої тарифної політики природних монополій всередині країни, цінової стабільності поставок енергоносіїв з-за кордону.

У 2005 р. проявилися системні ознаки кризи експортоорієнтованої моделі, зокрема уповільнились темпи зростання ВВП до 2,7% (проти 12,1% у 2004 р.); сповільнилися темпи приросту обсягу промислової продукції – до 3,1% (проти 12,5% у 2004 р.), у сільському господарстві вони були взагалі від’ємними (-0,1% проти 19,9% приросту у 2004 р.); темпи приросту інвестицій в основний капітал склали лише 1,9%, тоді як у попередньому році – 28,0% [91]. Крім погіршення зовнішньоекономічної кон’юнктури, до причин економічного гальмування додали внесок окремі помилкові рішення економічного блоку Уряду, зокрема: ревальвація гривні; різке підвищення тарифів на залізничні перевезення; ліквідація ВЕЗ і ТПР; скасування програм галузевої підтримки в окремих підгалузях машинобудування.

Погіршення зовнішнього попиту на українську промислову продукцію, посилення конкуренції на традиційних ринках вітчизняної промисловості (Китай, Близький Схід) через появу аналогічної продукції інших виробників, підвищення цін на енергоносії робить модель розвитку, спеціалізовану на експорті низькотех-нологічної та сировинної продукції, безперспективною. На думку А.Гальчинсь-кого, ця модель вичерпала себе ще у 2002 році [92–94]. Таким чином, за роки загальноекономічного спаду та період (1999-2006 рр.) реалізації експортоорієнтованої моделі розвитку відбулись глибокі деформації науково-технічного та виробничого потенціалу України. Відбувається накопичення негативних явищ, у т.ч. у галузях, що в найбільшій мірі пристосувалися до нових умов і робили найбільший внесок в економічне зростання національної економіки. Промислові підприємства державної форми власності значною мірою використовуються для «приватизації» прибутку політико-економічними групами: володіючи 24% основних фондів та виробляючи 13,5% реалізованої продукції промисловості, вони отримали за підсумками 2004 р. 236,2 млн. грн. збитків [89]. З іншого боку, згідно даних Б.Кваснюка, про обсяг нераціонального перерозподілу ресурсів може свідчити такий факт: лише у п’яти видах економічної діяльності (причому для яких характерна, переважно, конкурентна структура: сільське господарство, мисливство та лісове господарство, харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів, будівництво, готелі та ресторани, наземний транспорт) розмір валових капітальних інвестицій перевищив у 2004 р. результат від операційної діяльності в 4,2 разу. Таке перевищення є настільки великим, що не може бути пояснене ані залученням банківських кредитів, ані отриманням інвестицій з державного бюджету [95, С. 19]. Збереження таких тенденцій загрожує новим обертом системної кризи і, відповідно, черговою хвилею деіндустріалізації. Тому нагальною потребою є кардинальна зміна орієнтирів інвестиційної політики і активізація ролі держави в усуненні структурних диспропорцій.

У звіті ВЕФ про глобальну конкурентоспроможність 2006-2007 рр. рейтингова позиція України погіршилась на десять пунктів рейтингу: 78-е місце зі 125 країн (у попередньому звіті – 68-е місце серед 117 країн) [96, С. 1,7]. Причому, за групами факторів, на основі яких виводиться підсумковий рейтинг, ситуація ще гірша: за рівнем якості державних і суспільних інститутів Україна займає 104 місце, охорони здоров’я та шкільної освіти – 94-те, інфраструктура – 69-те, макроекономіка – 74-те; за рівнем вищої освіти та професійної підготовки – 48-ме, технологічного розвитку – 90-те, ефективності ринків – 80-те, розвиненість бізнес-процесів – 76-те, інновацій – 73-тє. Тобто в країні є певний потенціал для створення конкурентоспроможної економіки (якість вищої освіти, технологічний рівень компаній), але вкрай низька якість суспільних та політичних інститутів, неефективна судова система і слабке регуляторне середовище не дозволяють створити нормальні конкурентні умови в економіці. Ситуацію поглиблює низький рівень довгострокової макроекономічної політики, що знаходить вияв у проблемах з державними фінансами (фінансування дефіциту бюджету за рахунок внутрішніх і зовнішніх позик), інвестування науки, освіти, інфраструктури – тобто тих напрямів, які визначають продуктивність суспільної праці, здійснюється в критично низьких обсягах і за залишковим принципом. У підсумку Україна опинилася в групі країн початкової стадії розвитку, тобто такої, де сировина чи дешева робоча сила є визначальними факторами конкурентоспроможності, при цьому продуктивність праці залишається низькою, а цінова політика залишається основою конкуренції бізнес-структур.

Така ситуація є об’єктивним наслідком несистемності і хаотичності у підходах до розробки національних інноваційно-інвестиційних пріоритетів. За роки незалежності в Україні не було сформовано цілісне концептуальне бачення інвестиційної політики, натомість було прийнято значну кількість нормативно-правових актів, програм і концепцій (часто – суперечливих і взаємонеузгоджених), створювалися і ліквідовувалися спеціальні установи, до компетенції яких було віднесено інвестиційно-інноваційну сферу, однак ефективність їх діяльності залишилась досить незначною.

Найбільш системно і конструктивно орієнтири інвестиційної політики були окреслені в Стратегії економічного і соціального розвитку України на 2004–2015 роки [19] (далі – Стратегія). Розробники цього програмного документу наголошували на необхідності реалізації моделі випереджаючого розвитку, яка б давала змогу щорічно нарощувати ВВП на 6-7% і до 2015 р. подвоїти обсяги виробництва. Для досягнення вказаних цілей пропонувалось обрати стратегію нарощування НТП на основі структурно-інноваційної моделі економічного зростання, інтенсивного технічного та технологічного оновлення виробництва. Основою стратегічного курсу, його базовим принципом, мала стати реалізація державної інвестиційної політики, спрямованої на утвердження України як високотехнологічної держави. За оцінками науковців, які працювали над обґрунтуванням цієї Стратегії, не задіяні ресурсний, інтелектуальний та науково-технічний потенціали економіки України в разі їх ефективного використання будуть достатніми для реалізації визначених завдань. Практична реалізація Стратегії передбачалась у 3 етапи [19]:

перший етап (2004-2005 pp.) – період формування інституційних, фінансових та організаційних передумов, глибоких якісних перетворень у всіх сферах суспільного життя (економічній, соціальній, політичній, духовній), подолання існуючих системних деформацій, забезпечення сприятливого інвестиційного клімату та необхідних засад, зміцнення конкурентоспроможності вітчизняної економіки, довгострокового економічного зростання, посилення на цій основі іміджу України як стабільного міжнародного партнера;

другий етап (2006-2009 pp.) – період розгорнутого економічного розвитку на основі здійснення комплексної модернізації підприємств, утвердження принципів і механізмів структурно-інноваційної моделі соціальне орієнтованої економіки, впорядкування відносин власності, глибокої демократизації суспільних процесів. За ці роки необхідно забезпечити зростання середньорічних темпів ВВП до 7,1%. Водночас мають залишатися високими (до 12–13%) темпи зростання інвестицій в основний капітал, середньорічний рівень інфляції має бути знижено до 4–5%, рівень зростання реальних доходів населення становитиме 7–8% за рік;

третій етап (2010-2015 pp.) – період закріплення стійких темпів зростання з акцентами на вирішенні широкого комплексу проблем поліпшення добробуту населення, прискореної реалізації структурних завдань євроінтеграційного курсу України. У зазначений період середньорічні темпи зростання ВВП становитимуть 6%, інвестицій в основний капітал – 11,7%, реальних доходів населення – 6%, інфляція в середньому за рік зменшиться до 3–4%.

На думку експертів [77, С. 99], у числі переваг української Стратегії (на відміну від аналогічної, розробленої і впровадженої у Казахстані) – чіткі пріоритети НТР (критичні технології, ресурсозберігаючі технології, нові матеріали і види продукції, біотехнології, ракетно-космічна галузь та авіабудування, технології в сфері ВПК, енергозберігаючі технології). Однак Стратегія початково носила досить амбітний характер і була зорієнтована на інвестиційні моделі, притаманні країнам з високорозвиненою економікою і власним потужним НТП, тому проектні завдання (зокрема, по І-му етапу) в намічені строки і у визначених обсягах не були виконані.

За нашими оцінками, об’єктивних передумов для реалізації інноваційної моделі інвестиційної політики на сучасному етапі економічного розвитку України немає.

По-перше, постіндустріальний етап розвитку потребує (за оцінками А.Галь-чинського), як мінімум, у 3-4 рази вищих обсягів ВВП на душу населення [18, С. 209]. Україна, за даними ЦРУ, за підсумками 2006 р. має досить низький рівень ВВП на душу населення – біля 2,3 тис. дол. (тоді як у Норвегії – 55,6 тис. дол., США – 46,0 тис. дол., Німеччині – 34,4 тис. дол., Франції – 33,8 тис. дол., Росії – 14,6 тис. дол., Бразилії – 9,7 тис. дол., Китаї – 5,3 тис. дол., Індії – 2,7 тис. дол.).

По-друге, економіка постіндустріалізму базується на широкому внутрішньому попиті, який забезпечує потужний середній клас із високою платоспроможністю. За оцінками фахівців бізнес-тижневика «Експерт-Україна» [97], менше 0,14% населення України є багатими, 26,8% загального населення (38% економічно активних) є бідними – більшість з них за рахунок поточних доходів не можуть придбати недорогу побутову техніку, на харчування витрачають 51–75% доходів. Дуже бідними в Україні вважаються 8,5% населення. Коефіцієнт Джинні (статистичний показник, який свідчить про рівень розшарування суспільства за рівнем доходів, може коливатись від 0 до 1) в Україні трохи більше 0,3. За цим показником наша країна мало відрізняється від США та Росії, при цьому значно нижче показника Латинської Америки1. За даними Держкомстату, найбільшу вигоду від економічного зростання в Україні отримали 10% населення з найвищими доходами – у середньому за І півріччя 2007 р. їх доходи зросли на 24% (у номінальному виразі), тоді як доходи решти – на 16–17%. Згідно вимог Європейської соціальної хартії, мінімальна зарплата має становити не менше 2,5 прожиткових мінімумів – в Україні вона становить лише 81% прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Частка працівників, яким була нарахована заробітна плата у розмірі нижче рівня прожиткового мінімуму у першому півріччі 2007 р. склала 19,1% (2,09 млн. осіб). При цьому зберігається значна диференціація рівня оплати праці за видами економічної діяльності, що свідчить про відсутність залежності між результатами та ефективністю праці та її оплатою.

По-третє, загалом утвердження зрілої системи постіндустріального розвитку у країнах Заходу відбувалось досить тривалий історичний проміжок часу – фактично вся друга половина ХХ ст. припала на період освоєння чергового технологічного укладу; перехід до нового технологічного укладу, основу якого становлять технології 5-го та 6-го покоління, за оцінками фахівців, займе 20 років [55, C. 41; 80].

Лише три зазначені базові позиції (а їх у практичному відношенні значно більше) підтверджують висновок про неадекватність здійснюваної нині інвестиційної політики цілям реалізації в Україні інноваційної моделі розвитку з метою утвердження в економіці високотехнологічних укладів.

Отже, в Україні в середньостроковій перспективі (10–15 років) відсутні реальні можливості, передусім, фінансові, інфраструктурні, правові для реалізації інноваційної моделі інвестиційної політики. Найбільш оптимальною за таких умов є інвестиційна політика, яка б стимулювала прискорене накопичення факторів росту (капіталу, трудових ресурсів, знань) з тим, щоб завершити індустріальний цикл і максимально розвинути базу наукомістких галузей, що у подальшому забезпечить підвищення рівня національної конкурентоспроможності, та ліквідацію критичних відставань в інституціональному середовищі.


1.3. Фінансові джерела і механізми реалізації інвестиційної політики: сучасні особливості та світові тенденції. Проблема ресурсних джерел та механізмів фінансування інвестиційної політики в економіці України


Інвестиційна політика як складова загальної економічної політики (як на макрорівні, так і на мікрорівні) залишається відносно самостійною системою економічних відносин зі своїми механізмами реалізації. При цьому базовим підмурівком розробки і реалізації інвестиційної політики є фінансовий блок, оскільки інвестиційна активність залежить, передусім, від попиту і пропозиції відповідних ресурсів.

Фінансове забезпечення реалізації інвестиційної політики здійснюється методами самофінансування (тобто шляхом формування фінансової бази самими учасниками інвестиційного процесу), кредитування і державного фінансування (що по суті є однією із форм державної підтримки підприємств та пріоритетних галузей економіки за рахунок коштів бюджету та позабюджетних фондів). У ринкових умовах фінансування інвестицій здійснюється на дуальній основі: за рахунок власних або ж залучених коштів. Проте у багатьох випадках ринковий механізм не здатний забезпечити перерозподіл інвестиційних ресурсів відповідно до визначених пріоритетів економічного розвитку, а тому сфера інвестиційної діяльності може в різних масштабах перебувати під впливом державного регулювання з тим, щоб забезпечити здійснення структурних змін в економіці, підтримку пріоритетних напрямів економічного розвитку, розширити та удосконалити промислову (виробничу) та соціальну інфраструктуру.

Практична реалізація інвестиційних моделей економічного розвитку, націлених на розвиток прогресивних технологічних укладів, зумовила також зміну механізмів їх фінансового забезпечення: широкого поширення набуло використання інструментів прямого і непрямого стимулювання інвестиційних процесів на основі державного та приватного партнерства, а також формування ефективної інфраструктури інвестиційного процесу.

Сучасні підходи до проблеми посилення впливу інвестиційної політики на темпи і пропорції економічного розвитку, як було з’ясовано у §1.1, передбачають важливу (а в окремих теоріях і провідну) роль ринкових механізмів перерозподілу фінансових ресурсів, причому це стосується як мікрорівня (стимулювання інвестиційної активності суб’єктів), так і макрорівня (державні інвестиції). Досвід практичної реалізації інвестиційної політики в різних типах економічних систем, проаналізований у попередньому параграфі, також це підтвердив.

(ВЫРЕЗАНО)

.

Тенденції послаблення домінуючої ролі США на світових ринках у 1980-х роках зумовили перегляд пріоритетів інвестиційної політики та коригування фінансових механізмів її реалізації. У якості однозначного пріоритету інвестиційної політики було виділено інновативність, основні ж фінансові механізми її реалізації включають:

Конструктивною рисою американської моделі фінансового забезпечення реалізації інвестиційної політики є переважання горизонтальних схем стимулювання інвестиційної активності – за винятком сільського господарства та галузі високих технологій, де реалізація масштабних проектів фінансується коштом програм субсидування аграрного експорту, державних закупівель, програмних асигнувань розвитку нових технологій – (на відміну від України, де потужні галузеві лобі забезпечують отримання преференцій для окремих галузей), що не спотворює конкурентне середовище і процеси міжгалузевого перетоку капіталів [101, 102]. Також у США досить активно стимулюється інвестиційна активність національних ТНК при освоєнні ними зарубіжних ринків [103].

Ще один раціональний елемент американської моделі фінансового забезпечення реалізації інвестиційної політики, який варто застосовувати в Україні, - орієнтація на оптимальне використання національного НТП, активне стимулювання венчурного підприємництва, комплексність підходу у забезпеченні фінансовими ресурсами з федерального бюджету чіткого переліку пріоритетів [102].

Прикметною особливістю фінансового забезпечення реалізації інвестиційної політики в країнах ПСА є використання широкого набору інструментів з арсеналу макроекономічної, грошово-кредитної політики, митно-тарифного регулювання, а також фінансове стимулювання розвитку людського капіталу та структурних зрушень. Практично всі країни регіону ПСА дуже активно використовують інструменти кредитування та державного стимулювання міжгалузевого перетоку капіталу (з галузей з простою структурою виробництва у галузі, які забезпечують національні конкурентні позиції на світових ринках).

У ряді країн ПСА, зокрема, в Таїланді, Малайзії, Кореї, Китаї, Індонезії, у рамках державних програм та планів соціально-економічного розвитку досить широко практикуються надання інвестиційних дотацій, спрощений доступ до кредитних ресурсів, фінансування розвитку інвестиційної інфраструктури. Поширеною також є практика фінансування інвестицій через спеціальні банки та інститути розвитку [63, 104, 105].

Необхідно підкреслити, що в країнах ПСА (на відміну від України, де в окремі періоди інвестиційна активність національних інвесторів пригнічувалась, а іноземний капітал мав пріоритет) досить обережно і вибірково здійснювалось залучення іноземного капіталу як фінансового джерела інвестицій, причому в деяких з них досить активно стимулюється формування національних ТНК. Загалом, як свідчить досить успішний досвід країн ПСА, вагомих ефектів у реалізації інвестиційної політики можливо досягти завдяки раціональному використанню, передусім, внутрішнього фінансового потенціалу з максимальною концентрацією ресурсів на чітко визначених пріоритетах.

Підсумовуючи огляд сучасної практики механізмів фінансування інвестиційної політики в найбільш динамічних регіонах світу, необхідно підкреслити, що всі вони мають як спільні риси, так і певні особливості, обумовлені, в першу чергу, національною специфікою, традиціями ведення бізнесу, початковим станом економіки, масштабами дефіциту фінансових ресурсів для забезпечення реалізації стратегічних цілей розвитку тощо. Зокрема, неоднозначну роль і відмінні результати мала політика захисту національних інвесторів перед іноземним капіталом (ПІІ); не завжди і не скрізь значні обсяги державних дотацій і секторальна інвестиційна політика сприяли ефективному використанню наявних фінансових ресурсів стратегічним цілям розвитку. Основною ж спільною рисою моделей фінансування реалізації інвестиційної політики, характерних для всіх проаналізованих країн та регіонів, стала наявність стабільних та розвинених (або таких, що інтенсивно розвиваються) інституцій та механізмів, які опосередкують алокацію фінансових ресурсів та їх раціональний перерозподіл у стратегічно важливі напрями та стимулюють високі темпи модернізації (оновлення) виробничого апарату. На нашу думку, саме цей базовий висновок має ключове значення для оптимізації інвестиційної політики в Україні та вироблення адекватних механізмів її фінансового забезпечення на макро- та мікрорівнях.


1.3.2. Проблема ресурсних джерел та механізмів фінансування інвестиційної політики в Україні.


З точки зору стратегії реалізації інвестиційної політики, формування для цього відповідних фінансових джерел та вибір оптимальних механізмів фінансування, на наш погляд, є найбільш проблемною ланкою, від якої в кінцевому підсумку залежить ефективність інвестиційної політики. Провідні фахівці схильні вважати, що в сучасних умовах фінансовий блок реалізації концепцій інвестиційного росту впирається в дилему вибору монетарних (інфляція, реальний курс, реальна процентна ставка) або структурних (прибутковість, завантаження виробничих потужностей) факторів інвестицій [81, C. 50; 106]. Враховуючи, що за допомогою монетарних факторів можна формувати макроекономічні передумови для активізації інвестицій, а за допомогою структурних – впливати на мікрорівневі пропорції джерел інвестицій, така постановка цілком виправдана, втім, на наш погляд, якщо автори не роблять наголос на особливостях економічної моделі, то передбачають, що міжгалузевий перетік капіталу відбувається в такому випадку під дією ринкових механізмів. Однак, враховуючи специфіку відтворювальних процесів в українській економіці, необхідно дослідити особливості відтворювальної моделі української економіки та її інвестиційний потенціал з тим, щоб сформулювати концептуальні підходи до вибору тих чи інших механізмів фінансування реалізації інвестиційної політики.

(ВЫРЕЗАНО)

^ Таблиця 1.1

валові, чисті заощадження, валове нагромадження та споживання основного капіталу в україні, % ввп


Роки

Валові заощадження

Чисті заощадження

Валове нагромадження основного капіталу

Споживання основного капіталу

1990

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

1991

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

1992

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

1993

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

1994

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

1995

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

1996

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

1997

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

1998

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

1999

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

2000

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

2001

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

2002

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

2003

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

2004

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

2005

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

2006

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

(ВЫРЕЗАНО)

Джерела: [107, С. 131, 134, 229]; розрахунки автора за даними Національних рахун-ків України за 2006 р.

Разом з цим зміни споживання основного капіталу в Україні характеризуються неоднозначністю взаємодії національних інвестицій та заощаджень (на що звернула увагу Л.Шинкарук у роботі [107, C. 138]): із 74,3 млрд. грн. ВЗ 2003 р. тільки 51,07 млрд. грн. (68,6%) набули форми капітальних вкладень, із 109,3 млрд. грн. ВЗ 2004 р. інвестиції в основний капітал склали 75,7 млрд. грн. (69,6%). Як слідує з наведених обрахунків, 23,3 млрд. грн. за підсумками 2003 р. та 33,5 млрд. грн. за підсумками 2004 р. не були інвестовані і це при тому, що споживання основного капіталу, за оцінками Л.Шинкарук, у 2003 р. становило 38,9 млрд. грн., а у 2004 р. – 46,6 млрд. грн. Різниця між ВНОК та інвестиціями в Україні у 2003 р. склала 4,1 млрд. грн., у 2004 р. – 2,1 млрд. грн. (проти 7,9 млрд. грн. у 1998 р.), що свідчить про наявність значних можливостей для конвертації заощаджень у капітальні інвестиції.

Загалом наведені цифри та тенденції показово доводять, що якщо рівень трансформації ВЗ у капітальні інвестиції становить 68–69%, то в економіці низький рівень ефективності механізму трансформації заощаджень в інвестиції. Логіка такого припущення наступна: в інвестиційних процесах роль різних інституціональних секторів може суттєво відрізнятися, тому загальний аналіз національних заощаджень як фінансового потенціалу реалізації інвестиційної політики не дозволяє повною мірою розкрити проблеми і особливості використання валових заощаджень на інвестиційні цілі. Оскільки в Україні починаючи з 2003–2004 рр. структура національних заощаджень характеризується переважанням заощаджень корпоративного сектору над приватним, далі проаналізуємо розподіл ВВП в окремих видах економічної діяльності з тим, щоб з’ясувати об’єктивні передумови мобілізації інвестиційних ресурсів у різних видах економічної діяльності.

Частка ВДВ у структурі ВВП характеризує граничні межі поточного споживання, частка валового прибутку – потенційні ресурси розвитку, у т.ч. - джерела інвестицій. Як свідчать дані національних рахунків, у цілому відношення валового прибутку до заробітної плати в українській економіці коливається біля 100% у 2001-2004 рр. зі зниженням до 75,2% у 2006 р. (Додаток Б, табл. Б.1), що є близьким до показників розвинути країн (за даними СБ, норма валового прибутку у 2000 р. у США становила 61,3%, в 2001 р. в Італії – 111,5%, у Фінляндії – 81%). Цих ресурсів, як зазначає Б.Кваснюк, розвинутим країнам вистачає для цілей інноваційного розвитку (щоправда, на відміну від України, в процесі міжнародного економічного обміну вони одержують у великих обсягах технологічну ренту) [95].

Загалом частка валового прибутку у ВДВ знижується: з 50,1% у 2001 р. до 42,6% у 2006 р. При цьому характерною є наявність істотних коливань між різними видами економічної діяльності (Додаток Б, табл. Б.1): у 2006 р. найвищою була частка валового прибутку у ВДВ у сільському господарстві (83,6%) та у торгівлі (60,7%), найнижчі частки були зафіксовані в переробній промисловості (40,1%), у будівництві (27,7%) та у галузі транспорту та зв’язку 43,6%, тобто у тих видах економічної діяльності, які власне і мають формувати ключові передумови ефективної реалізації інноваційної моделі розвитку національної економіки.

Як відомо з економічної теорії, валовий прибуток та змішаний дохід опосередковано визначають макроекономічні передумови прибутковості (через те, що включають амортизацію основного капіталу, змішаний дохід, що залишається у домогосподарств і використовується на розширене відтворення, та чистий прибуток), тому з метою отримання більш конкретних тенденцій щодо прибутковості основних видів економічної діяльності нами було проаналізовано рентабельність операційної діяльності в основних видах економічної діяльності. Обираючи саме цей показник ми виходили з міркувань, що саме відношення результату від операційної діяльності до витрат операційної діяльності економічних галузей може об’єктивно висвітлювати можливості формування фінансових ресурсів у провідних економічних галузях для цілей розширеного відтворення, у т.ч. фінансування впровадження інноваційних розробок. Проведені розрахунки засвідчили істотну диференціацію рентабельності в галузях економічної діяльності (Додаток Б, табл. Б.2).

Якщо порівнювати зі світовим досвітом, де рівень рентабельності в межах 10% є цілком нормальним і дозволяє ринковим суб’єктам успішно розвиватися, освоювати інновації з метою збереження і нарощування конкурентних переваг, то з певною мірою умовності можна сказати, що за показником рентабельності в середньому по економіці (6,6% за підсумками 2006 р.), суб’єкти господарювання в українській економіці теоретично мають такі ж можливості.

Однак, результати розрахунків по видах економічної діяльності дають підстави стверджувати, що не все так однозначно, зокрема привертають увагу значні коливання: у ряді видів економічної діяльності (обробній промисловості за винятком хімічної та нафтохімічної промисловості, будівництві, виробництві та розподіленні електроенергії, газу та води) показник рентабельності операційної діяльності є нижчим за середній по економіці, причому в окремих галузях (легкій промисловості) він взагалі є від’ємним. При цьому у добувній промисловості, торгівлі, фінансовій діяльності – удвічі вищий за середній (Додаток Б, табл. Б.2).

Наявність значних коливань показника рентабельності свідчить, з одного боку, про наявність проблем у галузі державного регулювання економіки (передусім, у структурній, податковій політиці), а з іншого – підтверджує вищесформульовану тезу про те, що визначальним чинником спотвореності інвестиційних процесів є вкрай низька ефективність міжгалузевого перетоку капіталу. Це, у свою чергу, означає, що в умовах України, де темпи валового нагромадження основного капіталу (відносно ВВП) відповідають рівню розвинутих країн, однак є нижчими порівняно з країнами, які обрали стратегію прискореної модернізації (у переважній більшості країн ПСА 30–35%), а норма заощаджень хоч і відповідає показникам багатьох країн світу, однак в абсолютному вимірі є досить низькою, необхідно задіяти такі механізми, які б давали можливість трансформувати навіть порівняно невисокий абсолютний рівень національних заощаджень в інвестиції з максимальною ефективністю, що сформує макрофінансові передумови для реалізації інноваційно-інвестиційної моделі розвитку.


1.3.3. Концепція пріоритетності кредитних джерел у забезпеченні реалізації інвестиційної політики в Україні.


Фундаментальні особливості і проблеми, пов’язані з формуванням фінансової бази реалізації інвестиційної політики в Україні, окреслені у попередньому пункті, вказують на необхідність формування концептуальних підходів у виборі механізмів фінансування інвестиційної політики в національній економіці.

У сучасній світовій економічній практиці (як на макро-, так і на мікрорівнях) склалася дуальність джерел фінансування інвестицій – власні і залучені. І хоча дискусії про оптимальне їх співвідношення тривають серед науковців до цього часу і, на нашу думку, універсальне співвідношення не може існувати в принципі, оскільки існують різні економічні вигоди і переваги від фінансування інвестицій за рахунок власних або ж залучених джерел. Ситуація, яка склалася в економіці України, потребує гнучкого, дієздатного та розрахованого на довготривалий період концептуального бачення пріоритетності механізмів фінансування інвестиційної політики враховуючи потреби економічних галузей, в яких можливий прискорений розвиток високотехнологічних виробництв та необхідність інвестування в людський капітал (що було визначено в якості пріоритетів інвестиційної політики для України в п.1.2.2.).

Далі оцінимо структурні особливості джерел фінансування та пріоритети інвестицій у вітчизняній економіці з тим, щоб сформулювати концептуальні підходи до коригування існуючих механізмів та інструментів фінансового забезпечення інвестиційної політики.

Проведений аналіз світового досвіду засвідчив, що пріоритетна роль держави в процесі реалізації інвестиційної політики та її фінансового забезпечення в сучасних умовах зводиться до створення умов, які забезпечують не лише збільшення національного НТП, а й його повноцінне використання в інтересах суспільства. Для цього держава стає безпосереднім реалізатором моделі інноваційного розвитку, замовником і організатором НДДКР у найсучасніших науково-технічних сферах. Відповідним чином на досягнення вказаних цілей зорієнтовані джерела і механізми державного фінансування: витрати на фундаментальні дослідження і сприяння науково-технологічному розвитку є, як правило, окремою групою видатків у державному бюджеті.

Закон України «Про наукову та науково-технічну діяльність» визначає нижню межу забезпечення бюджетного фінансування наукової та науково-технічної діяльності (крім видатків на оборону) – не менше 1,7% ВВП [110]. При цьому фінансування здійснюється базовим та програмно-цільовим методами. Базове фінансування надається для забезпечення фундаментальних наукових досліджень, розвитку інфраструктури і науково-технічної діяльності, збереження наукових об`єктів, що становлять національне надбання, підготовки наукових кадрів. Програмно-цільовим методом фінансуються (як правило, на конкурсній основі) такі напрями, як: реалізація науково-технічних програм і окремих розробок, спрямованих на забезпечення пріоритетного розвитку науки і техніки, забезпечення проведення найважливіших прикладних науково-технічних розробок, які виконуються за державними замовленнями; проектів, що виконуються в межах міжнародного науково-технічного співробітництва. Законом України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» визначено нижній рівень обсягу коштів на фінансування державних наукових і науково-технічних програм - не менше 30% загальних видатків на науку, який повинен затверджуватися законом про держбюджет на відповідний рік [111].

Відсутність науки в числі національних стратегічних пріоритетів обумовила низький рівень частки бюджетних видатків на її розвиток - у 2000-2006 рр. фактичне фінансування науки за рахунок коштів державного бюджету коливалося в межах 0,3–0,5% ВВП (табл. 1.2).

Таблиця 1.2
Спостереження - План поняття про психіку. Предмет психології як науки,
Первый канал, новости, 10. 11. 2008, Панкратова Юлия, 15: 00 10 - страница 34,
4-я четверть «Композитор — исполнитель — слушатель» - Программа начального общего образования моу «сош №80»,
Проект рак молочной железы - страница 14,
Кадровый состав - Публичный доклад муниципального общеобразовательного учреждения,
3.2.4. Механические испытания - Пособие для разработки методик по электрическим измерениям и испытаниям отдельных...,
Глава Пришествие Господа Кришны Введение Ниже приводится краткое - страница 24,
План мероприятий в рамках Программы - Ой области «Модернизация здравоохранения Курганской области на 2011 2012 годы»...,
Герою Советского Союза А. Бредову руководство,
Приазовье - Источники: федеральная, московская пресса, региональная пресса,
П. Н. Стеценко о деятельности Секции "Магнетизм" Научного Совета ран в 2004 году, представлен обзор статей по обнаружению спинового эффекта Холла, сделана подборка кратких сообщений по магнитной тематике со страниц,
§ 1. Особенности осуществления местного самоуправления в закрытых административно-территориальных образо­ваниях,
Государственный образовательный стандарт высшего профессионального образования направление подготовки дипломированного специалиста - страница 2,
Classroom dynamics — Ход урока - страница 5,
Ст. 14.1.24. крупный налоговплательщик - Сравнительный анализ Налогового кодекса Украины с действующим ранее законодательством...,
Увидеть, услышать, попробовать и пережить…,
Организация аналитической работы в банке - Т. П. Николаева Банковский маркетинг,
Министр юстиции РФ подтвердил свое участие в гак по направлению "юриспруденция" спбГУ - страница 3,
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ - Творчий конкурс проходить у два тури протягом двох днів: Ітур (день 1-й)....,
ГЛАВА III О ТОМ, ЧТО АНАЛИЗ ДЕЛАЕТ УМЫ ПРАВИЛЬНЫМИ - Э. Кондильяк об искусстве рассуждения,
Архим. Киприан Керн - страница 8,
Юрий Анатольевич Александровский. Пограничные психические расстройства учебное пособие - страница 23,
Учение об эмоциях - страница 10,
Василий Онуфриевич Гошевский, доктор филос наук, профессор, Ольга Дмитриевна Мачкарина, канд филос наук, доцент программа - страница 7,