Вісник Львівського університету. Серія журналістика. 2003. Вип. 23. 297 с - страница 10

^ РОЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЛЕКСИКОГРАФІЇ В УТВЕРДЖЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОБУТНОСТІ

Левко Полюга

Національний університет “Львівська політехніка”,

вул. Степана Бандери,12 , 79000, Львів,Україна

E-mail: journft@franko.lviv.ua


Автор висвітлює проблеми взаємодії мовного розвитку і процесів державного будівництва. Лексикографічні праці, що належать до важливих здобутків української культури, проаналізовані у контексті історичних обставин, які вели до утворення національної держави.

^ Ключові слова: розбудова державності, утвердження самобутності, лексикон, словник мови, лексикографія, сфери функціонування мови.


У працях останніх років науковці України немало уваги приділяли висвітленню взаємодії української мови та державності [1, с. 217-218], бо цілком зрозуміло, що розбудова державності пов’язується з усіма національними атрибутами — духовним життям нації, розвитком культури і писемності, зростанням національної свідомості, національним самови-явленням, соціально-економічним прогресом народу, та навіть сама державність неможлива без національної мови. У часи колоніального гноблення мова, живе слово, етнічні традиції, народна пісня підтримували дух нації, сприяли національному піднесенню, кінцевою метою якого завжди було і є національне самоусвідомлення, боротьба за незалежність [2, с. 2-3]. Навіть у драматичні періоди історії українського народу — в часи штучного розподілу чужинцями українських земель (у часи Руїни чи тоді, коли були розчленовані західні та східні терени України), мова й пісня вказували на спільне коріння народу, єднали його. Саме через це, починаючи від указу Петра І 1720 року, українську мову переслідували (згодом лише в Росії видано понад 20 подібних офіційних урядових заборон) [3]. Окупанти розуміли: якщо знищити мову, зникне народ. Це ще раз підтверджувало, що мова для загарбників була політичним чинником і переслідування мови підлеглих народів для колонізаторів уважалося нормальним [4].

У процесі національного самозбереження та самозахисту важливу функцію в українській культурі, можливо, більше, ніж в історії інших пригноблених народів, відігравало українське словникарсво. В українській лінгвістиці маємо глибокі наукові розвідки та монографії про українську лексикографію [3], які висвітлюють здебільшого історію її розвитку від найдавніших часів або принципи укладання словників, тобто говорять про них як про суто мовознавче явище, однак у цих працях майже не розглянуто словники як чинники культурологічні. А між тим в історії України поява національних лексикографічних праць, невід’ємної частки української культури, зумовлювалася суспільними умовами, і ці праці виконували не лише прикладну та наукову функцію. Лексикографічні видання або серії словників української мови на цих етапах історичного розвитку народу науковці видавали з метою національного самозбереження, утвердження самобутності народу. Ці праці, особливо в часи національного пригноблення, якщо використати політичну фразеологію, ставали ніби маніфестами національного пробудження, підтримували духовність етносу. Це яскраво можна побачити, зіставляючи різні періоди історії українського народу, його політичного життя, суспільної думки з розвитком українського національного словникарства.

Яскравими сторінками української лексикографії став кінець ХVІ -початок ХVII сторіч, коли внутрішньорядкові та покрайні глоси перестали бути в книгах основним засобом тлумачення слів, а в українському суспільстві вирували пристрасті полеміки між православними та католиками, коли соціальне та духовне приниження українського народу особливо загострилося, коли наростало незадоволення серед козацьких та селянських верств населення, що викликало народні повстання й остаточно спричинило визвольноу війну українського народу проти польських загарбників 1648 р., саме тоді в українській культурі з’явилися словники, які тлумачили церковнослов’янську мову українськими словами, щоб переконати читачів у вартості рідної мови, яка займала чимраз твердішу позицію в суспільстві. Першим відомим нам з таких словників кінця ХVІ ст. був “Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто”. І хоч є різні припущення щодо реєстру словника, нам найдоцільніше погодитися з думкою В.Німчука, що словник створено і за абеткою укладено слова насамперед для того, щоб ним було легше користуватися [6, с. 58]. Але варто зазначити, що в цьому реєстрі, особливо в перекладі, наявні слова, які вказують на різні назви предметів побуту, на поняття духовного та суспільного життя: бубонъ, гетманъ, горшокъ, крьпость, любовъ, пасовища, полудне, посланникъ, пырій, справы, студенецъ. Значення словника для українського суспільства полягає в тому, що він порівнював традиційну мову книг із живою народною. Крім того, ця порівняно невелика праця була ніби сигналом для творення нових словників, які взорувалися на цей лексикон. Найвищої якості й довершення був “Лєксис сирьчъ рьчєнїя, въкратъць събранны и из словєнскаго языка на простый рускій діялєктъ истолкованы” (1596), створений Л. Зизанієм-Тустановським. Цей словник є лише додатком до граматики й налічує 1061 словникову статтю. Уперше він і доданий до граматики Л. Зизанія, хоч напевно був оправлений з нею пізніше. Його суспільне значення ще більше зросло через те, що він мав більшу кількість реєстрових слів, а це розширювало перекладацькі можливості української мови, чим утверджувалося її суспільно-історичне значення. Крім того, ця праця ставала посібником у навчанні, чим розширювала функціонування живої народної мови.

Суспільне значення української мови зросло, як і громадська вагомість її носіїв у суспільстві тоді, коли вийшов у світ словник “Лексиконъ словеноросскїй и имєнъ тлъкованїє” Памви Беринди (1627), тобто перший тлумачно-перекладний український словник із додатком, в якому ще в окремій частині пояснено значення власних імен українською мовою. Ця українська праця не лише мала значення для суто українського громадянства, а й визнана лексикографічним здобутком російської та білоруської мов, її широко використовували багато слов’янських народів. Свідченням її популярності є те, що 1653 р. вийшло друге видання, у передмові до якого зазначалося: “Лексикон” “єсть потрєбный і позитєчный многимъ”. Словник так швидко розійшовся, що мало де його можна побачити. Патріотичне підґрунтя цієї праці підтверджують і слова автора: “Милостью Народа моєго я правє знєволєний ... Лексикон ... випущаю” [7]. Якщо до цього додати, що в часи визвольних змагань українського народу і відновлення української державності в ХVII ст. були підготовлені “Синоніма славеноросская” як словник книжної української мови ХVII ст. та праці, пов’язані з ім’ям видатного мовознавця, письменника, перекладача, культурного діяча України Єпіфанія Славенецького — “Лексикон латинський” (1642), тобто латинсько-український словник, та “Лексикон словено-латинський” (1650), підготовлений у співавторстві з А. Корецьким-Сатановським, які виводили мову українського народу з побутового вжитку на європейський мовний простір та вводили її у сфери української науки, то можна з певністю стверджувати, що лексикографічні видання цього часу підвищували інтелектуальний рівень борців за визволення українського народу того часу та утверджували національну самобутність, розширювали популярність народу, який завдяки своєму високому інтелектелектові створив такі праці.

Другий етап, на якому лексикографічні праці відіграли важливу роль в утвердженні української мови та українських національних ідей, був кінець ХVIII - перша половина ХІХ ст. В Україні це був час після ліквідації Катериною П Запорозької Січі із забороною друкувати твори українською мовою, яку порушив І.Котляревський своєю “Енеїдою”, а в Галичині панувало засилля польської, на Закарпатті – мадярської мов. І ось тоді в Росії майже до всіх видань, пов’язаних з Україною, що виходили українською або російською мовами, додаються словники, які, по суті, утверджують українську мову самостійною і незалежною від російської. Це словники до “Енеїди” І. Котляревького (1798, 1808, 1809, 1842) [8], до збірок пісень М. Цертелева (1819), М.Максимовича (1827) й до етнографічної розробки І. Кулжинського (1827), М. Гоголя (1831), до творів Марка Вовчка (1861) і багато інших. Тоді ж готуються і навіть виходять друком самостійні переважно українсько-російські та російсько-українські словники, серед яких праці О. Павловського (1818), І. Войцеховича (1823), О.Афанасьєва-Чужбинського (1855), П. Білецького-Носенка (1838-1843). У Галичині в цей час видаються переважно двомовні словники, які сприяли підвищенню рівня освіти, а також утвердженню української мови й вихованню національної свідомості українців.

Таке ідейне навантаження словникарської справи активно розвинулося в другій половині ХІХ та на початку ХХ ст. — на новому етапі розвитку українського словникарства. На Великій Україні, де забороняли українську мову, лексикографічну роботу здебільшого проводили напівлегально, а словники мусили складати так, щоб обійти цензуру, тобто їх готували як праці з російського мовознавства. Лексикографія була спрямована на розкриття багатства української мови, і словники ніби виборювали рівноправність підневільної української з колонізаторською російською і тим виховували в носіїв бажання самостійно розвивати свою культуру, мову. Якщо 1911 року виникло Товариство українських поступовців відразу після революції 1905-1907 років, то в цьому була й заслуга творців українських словників. У третьому періоді українського словникарства було підготовлено та видано близько 150 лексикографічних праць, серед яких були двомовні словники, що виявляли рівноправність української мови з латинською, грецькою, німецькою, англійською, польською, російською, мадярською, словники чужомовних слів в українській мові. У цей же час в Україні раніше, ніж в Росії та Білорусії, і майже одночасно з Європою, починають опрацьовувати українську термінологію, розвивається українська термінографія — виходять термінологічні словники з юриспруденції, природознавства, хімії, фізики, діалектні, словники арґо тощо, які засвідчували (і то в підневільних умовах!), високий професійний рівень української науки, її різноманітність. Якщо словники кінця ХVIII - першої половини ХІХ ст. яскраво підтверджували самостійність української літературної мови й утверджували національну самобутність, то лексикографічні праці другої половини ХІХ - початку ХХ ст., крім таких же функцій, розширювали сфери уживання української культури, готували свідомість громадян для нових національних звершень. Бо й справді, якщо народ здатен видавати такі праці, як чотиритомний “Словарь української мови” Б. Грінченка (1907-1909), двотомний російсько-український Є. Тимченка (1892-1897), чотиритомний російсько-український тлумачний М. Уманця і А. Спілки (1893-1898) в умовах заборон мови в Росії, а в Галичині двотомний українсько-німецький словник Є. Желехівського та С. Недільського (1885-1886), то такий народ Європи має право належати до спільноти незалежних державних.

Революційні події в Росії посприяли створенню незалежних держав УНР і ЗУНР. У цих складних умовах воєнних лихоліть лише 1918 р. вийшло (за неповними відомостями) 43 словники. Це були переважно двомовні російсько-українські або термінологічні видання. Правда, серед них не було великих фундаментальних праць, бо готувалися вони, щоб задовольнити нагальні потреби освіти, науки, але сама кількість лексикографічних праць вражає.

Про вплив національного піднесення на лексикографічну працю свідчать словники 20-х років ХХ ст. У цій роботі брали участь О. Курило, О. Ізюмов, А. Кримський, С. Єфремов, фахівці з різних галузей знань. Для підготовки термінологічних словників було створено Інститут наукової мови, у якому заплановано видати 40 термінологічних словників (видано 24). Щороку виходило приблизно 10-12 словників, а в 1926 р. — аж 32, 1927 — 17, 1928 і 1930 — по 25. Серед цих словників було багато таких, що видавалися в Галичині. Це був результат, недовгого розкріпачення українського інтелекту. Все припинилося з ліквідацією українізації. Показовою в цьому плані була драматична, навіть трагічна, ситуація з редактором третього тому великого “Російсько-українського словника” (1927) С. Єфремовим, якого звинуватили в мовному шкідництві. Він тонко висміяв абсурдність таких звинувачень: “Я гадаю що взагалі шкідництво таке просто фактично неможливе через те, що коли шкідник затоплює шахту, він своєї візитної карточки не залишає, а тут, як чоловік складає словника, він ставить своє ім’я... Кожний, хто пише, хоче, щоб його читали якомога найширші кола. На мою думку, тут неможливе шкідництво” [9, с. 102-103].

Після припинення українізації всі попередні словники були вилучені з обігу, оголошені націоналістичним шкідництвом, а їх авторів або заслано до Якутію, як професора Є. Тимченка, редактора історичного словника ХІV-ХVIII ст., або замучено, як О. Ізюмова та багатьох інших. Отже, колонізаторські режими за укладання словників карали так само, як за політичні злочини.

У наступні десятиріччя видання словників на підсовєтській Великій Україні різко зменшилося. Дещо пожвавилася лексикографічна робота в Україні у післявоєнні роки. Радянська влада, проводячи політику зросійщення народів, змушена була через політичні чинники (Україна була членом ООН, за кордоном працювала численна українська еміграція) толерантно ставитися до видань словників, чи то з огляду на те, що подібні видавала українська діаспора, чи то задля того, щоб замилити очі й показати існування так званих демократичних засад в СРСР. Серед словників було небагато фундаментальних праць. Переважали видання шкільного типу, невеликі термінологічні, орфографічні, що з’являлися за зросіянізованим правописом, не раз із значними спотвореними вкрапленнями, так званим російським упливом на українську лексику. І все ж таки навіть у цих умовах частина національно свідомих науковців в УРСР використовувала будь-які можливості; публікуючи словники, вчені допомагали тримати відповідний рівень української мови, зберігати її стійкість. Найвидатнішими здобутками цього періоду (за 45 років) є “Словник української мови” в 11 томах (1970-1980), “Етимологічний словник української мови” в семи томах (вийшло три томи), “Словник староукраїнської мови ХІV-ХV ст.” у двох томах (1977-1978), “Історія міст і сіл України” (видана зусиллями академіка П. Тронька), “Українська радянська енциклопедія” (видана завдяки М. Бажанові), а також окремі термінологічні словники, найкращим з яких можна вважати “Мінерологічний словник” (1975) Є. Лазаренка. Словник Є. Лазаренка містить 14000 сучасних, а також маловживаних та застарілих назв мінералів і мінералогічних термінів, які перекладено російською та англійською мовами.

Від часу утвердження незалежності України 1991 року ідеологічна цілеспрямованість словникарства змінилася — лексикографічні праці стали одним із чинників утвердження і розбудови незалежності держави, розширення сфери функціонування української мови. Хоча протягом десяти років сучасна державна влада не створила умов для розвитку словникарства, вона не заважає працювати над ними. Сучасна українська лексикографія розвивається переважно на ентузіазмі українських патріотично свідомих авторів і її успіхи важко переоцінити. Дуже наочне таке порівняння: якщо в часи радянського тоталітаризму з 1948 до 1990 р. вийшло 107 словників термінологічного типу, то за десять років Незалежності (1991-2000) їх опубліковано 466 лише термінологічних словників [10]. Ці відомості можуть бути не зовсім повні, бо не всі видавництва надсилають свій обов’язковий примірник до Книжкової палати. Якщо додати до цих даних загальномовні словники, то кількість лексикографічних праць значно збільшиться. Це підтверджується хоча б таким прикладом. В УРСР за 45 років було видано “Короткий словник синонімів української мови” П. Деркача (1960) “Синонімічний словник-мінімум” С. Ващенка (1972) і друкувалися в журналах деякі “Матеріали до словника синонімів” А. Багмета, а за 10 років існування Незалежності таких праць вийшло сім [11].

Термінологічні словники особливо яскраво вписуються у загальний державотворчий процес [12, с. 122-128.]. Вони не є спадщиною минулого, а підготовлені за роки Незалежності, свідченням чого є такі факти: у 1990 р. вийшло у світ 5 словників, а 1992 вже 24, 1993 — 64, 1994 — 46, 1995 — 43 і т. д. [13, с. 109]. Значно змінилася тематика термінологічних словників. Це свідчить, що незалежному українському народові потрібні праці, які б задовольняли всі інтелектуальні запити читачів рідною мовою, котра стала справді державною. За роки Незалежності видано 48 словників з медицини, 45 — з економіки, 27 — з техніки та машинобудування. Відповідно зросла кількість словників та підготовлено стандарти з усіх важливих сфер знань та виробництва: з математики, фізики, хімії, інформатики, біології, екології, радіотехніки, будівництва, юриспруденції підготовлено по 8-10 одиниць лексикографічних праць. Навіть видано по одному, два, три словники з таких галузей знань, як бібліотекознавство, археологія, військова, морська, інженерна та залізнична справа, пожежна техніка, архітектура, гончарство, графіка, релігієзнавства, геральдика, естрада і багато інших. Чимало з них є визначними здобутками сучасної української науки [14].

Витворення такої багатющої термінографії зумовлене тим, що посилено розвивається українська національна термінологія, яка сприяє виходові Української держави на світовий політичний простір, розширенню економічних та торговельних зв’язків. Ці словники зміцнюють державний статус української мови, сприяють розвиткові та уніфікації національної термінології, утвердженню національної самобутності та державницьких ідей, розвиткові державотворчих процесів, поширенню українських ідей у світовому науковому та інформаційному просторі.




Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація / Вид. 4-е, доповнене. Дрогобич, 1994; Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. Дрогобич, 1997; Лизанчук В. Навічно кайдани кували / Факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні. Львів, 1995; Полюга Л. Українська мова у процесі духовного відродження українського народу (про збереження і тяглість національної свідомості) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність/ Міжвід. зб. наук. праць. К., 1992.

Шпорлюк Р. Українське національне відродження // Слово. 1991. № 3/4.

Лизанчук В. Див. згад. працю.

Масенко Л. Мова і політика. К., 1999.

Горецький П. Історія української лексикографії. К., 1963; Грінченко Б. Огляд української лексикографії // ЗНТШ. 1905. Т.66. С. 1-30; Німчук В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською. К., 1980; Паламарчук Л. Українська радянська лексикографія. К., 1978. та ін.

Німчук В. Староукраїнська лексикографія...

Лексикон словенороський Памви Беринди. Надруковано з видання 1627 р. фотомехан. Способом / Підгот. тексту і вступна стаття В. Німчука. К., 1961. С. (за Лексиконом) 3.

Тут нема змоги дати повні назви тих словників тому відсилаємо читача до праці: Кульчицька Т. Українська лексикографія ХІІІ-ХХ ст. / Бібліографічний покажчик. Львів, 1999. 360 с.

Смаль-Стоцький Р. Українська мова в совєтській Україні. Нью-Йорк, 1969.

Ця інформації зібрана з “Літопису книг” Книжової палати у праці: Комова М. Українські термінологічні словники. Бібліографічний покажчик. Машинопис. Друкується в НТШ у Львові.

Багмет А. Словник синонімів української мови / Ред. Г. Лужницький і Л. Рудницький. Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1982. Т. 1 (А–П). (На основі матеріалів, що друкувалися в журналах “Вітчизна”. 1959. № 2, 1962, № 7 і “Україна”, 1969, № 2 – 1971, № 41; Ващенко В.С. Синонімічний словник-мінімум. – Дніпропетровськ, 1972. (Містить 840 синонімічних рядів); Деркач П. Короткий словник синонімів української мови/ Передмова Л.Полюги. Львів; Краків; Париж, 1993. (К., 1960; 2-ге вид. Нью-Йорк, 1975). (Досліджує 4280 синонімічних рядів); Завгородній О. Вибране з української синоніміки // журнал Бористен. Друкуються починаючи з 1996 р.; Караванський С. Практичний словник синонімів української мови / Близько 15 000 синонімічних рядів. К., 1993; Коломієць М., Регушевський Є. Словник фразеологічних синонімів. К., 1988. (Понад 300 синонімічних рядів); Русско-украинский словарь синонимов / Под ред. Н. Пилинского. К., 1995; Словник синонімів української мови. У 2 т. К., 1999. Т. 1; К., 2000. Т. 2. (9200 синонімічних рядів); Полюга Л. Словник синонімів української мови. К., 2001. (Близько 3000 синонімічних гнізд).

Полюга Л. Національна термінологія і термінографія у державотворчому процесі України // Український правопис і наукова термінологія: історія, концепції та реалії сьогодення / Матеріали засідань ... комісій НТШ у Львові 1994-1995 рр. Львів, 1996.

Пор.: Наконечна Г. Термінологічне словникарство сьогодні // Український правопис і наукова термінологія: проблеми норми та сучасність / Матеріали засідань ... комісій НТШ у Львові 1996-1997 рр. Львів, 1997.

Серед багатьох добрих словників: Іваницький Р., Кияк Т. П’ятимовний тлумачний словник з інформатики. К., 1995 (понад 3000 термінів); Рицар Б., Семенистий К., Кочан І. Російсько-український та Українсько-російський словник з радіотехніки. Львів, 1995 (40000 термінів); Українсько-латинсько-англійський медичний тлумачний словник: У 2-х т. / За ред. М. Павловського і ін.; Редактор-лексикограф Полюга Л. Львів, 1975 (33000 термінів); Загородній А., Вознюк Г., Смовженко Т. Фінансовий словник. Київ; Львів, 2002 (5000 термінів) і багато інших.


^ THE ROLE OF UKRAINIAN LEXICOGRAPHY IN THE CONSOLIDATION OF NATIONAL IDENTITY

Levko Poliuha

National University “Lviv Polytechnic”

Bandera Str. 12, 79000, Lviv, Ukraine

Tel.office: 398-075


The article examines a relationship between language development and nation building processes. Lexicography works, forming of Ukrainian culture, are shown in the context of the historical events leading to the an essential part of national state.

IV. Виды выплат стимулирующего характера - Соглашение разработано в соответствии с Трудовым кодексом Российской...,
Предисловие - страница 8,
Конспект лекций по курсу «бухгалтерский учет» Содержание: Тема организация бухгалтерского учета на предприятии 2 - страница 32,
Предисловие книга - страница 21,
В ред. Изменения n 1/2007 оквэд, утв. Приказом Ростехрегулирования от 22. 11 - страница 14,
Владимир Лорченков, «Табор уходит», стр - страница 9,
Книга II - страница 14,
15 до 25. 12 Участие в научных конференциях, олимпиадах и т п. по теме дисциплины 10,
Глава 5. Специализированные методы - Аарон Бек, Артур Фримен Когнитивная психотерапия расстройств личности,
Составители: Кунакова К. У., Кабдолова К. Л., Карбаева Ш. Ш., Токбергенова У. К., Айдарова З. Ш., Алдибаева Т. А., Ауельбекова Г. Д., Жумагулова К. А., Жусанбаева Г. М - страница 6,
Понятие коммерческого банка, его функции и принципы деятельности - страница 5,
Кабінету Міністрів України щодо визначення  обсягів та порядку ввезення товарів, що підпадають  під пільговий режим оподаткування),  від 20 вересня 2011 року n 3741-vi (З 1 січня 2012 року до цього кодекс - страница 63,
R=0,26, p - Окислительный стресс и дисфункция эндотелия у пациентов с ревматической болезнью сердца с хронической...,
1.12 Зеленые насаждения - Пояснительная записка Обоснование проекта генерального плана Генеральный директор,
Тема: Александр I . Первая половина правления - Методические рекомендации второй части показывают на конкретном...,
Последующие процедуры (Уттара карма) - Cols=2 gutter=28> Фроули Давид. Аюрведическая терапия,
Инновационно-технологическое развитие промышленности российской федерации: теория и методология - страница 3,
Про підсумки виконання програми соціально-економічного та культурного розвитку області за 2009 рік та проект програми соціально-економічного та культурного розвитку області на 2010 рік - страница 2,
Жития святых - страница 31,
Джордж гордон байрон. Дон жуан - страница 111,
Паническое расстройство - Петербургский Государственный Медицинский Университет имени академика И. П. Павлова Основы...,
ГЛАВА ПОСЛЕДНЯЯ - Лица, которые попытаются найти в этом повествовании мотив, будут отданы под суд; лица, которые...,
Александр Дюма. Черный Тюльпан - страница 11,
Глава одиннадцатая - Давным-давно в старинном городе жил Мастер, окружённый учениками. Самый способный из них однажды...,